Райнер Марія Рільке

Книга образів
Першої книги перша частина

Зміст

російською: Первой книги первая часть

Любляча

(Переклав Василь Стус)

Прагнучи до тебе, проливаюсь
криком рук. І прагнення — гірке,
без надії, що в собі здолаю
те, що з твого долинає краю —
дуже пильне, горде і важке.

...А жила ж в часи свої раніші.
І ніхто не надив, не губив.
Тихістю споріднена до тиші
каменя. Лиш потічок струмів.

Понесла весна за течією
все, що стало сутністю моєю
з давніх літ. Усе потік забрав...

Ніби хтось моє життя нужденне
передав тому, котрий про мене,
мабуть, вік не відав і не знав.

А тепер весна за течією
все знесла, що сутністю моєю
стало здавен. Все потік забрав.

Тиша

(Переклав Павло Тичина)

Чуєш, улюблена, — руки здіймаю —
чуєш: шумить...
Все, що навколо, мене дослухає,
все дослухає, тане щомить.
Чуєш, улюблена, очі стуляю —
рух цей — він серце твоє пройма?
Чуєш, я знову очі здіймаю.
...Але чого тебе тут нема?
 
Навіть найменшого поруху тони —
видимі в тиші шовково-м’якій;
і на тонкій, на хвильній далини
запрозорій запоні
Подум чи подув тут слід
  зафіксує свій.
Подихом зорі здіймаю й униз
  опускаю
  у тишині.
На водопій аромати вустами
  скликаю,
дотики янголів я відчуваю —
з дальнього краю.
В тебе вдивляю в сні:
ти це? Ні. 

Тиша

(Переклав Микола Бажан)

Чуєш, кохана, підношу я руки,
чуєш ти шелест їх...
Може, всі речі вчувають, як звуки,
жести самотніх таких?
Чуєш, кохана, я вії склепляю, —
слух твій, як шум, це сприйма.
Чуєш, кохана, їх знову розтуляю...
...але тебе тут нема.
 
Зримим відбитком найменший мій порух
лишить на тиші шовковий свій слід.
Далеч не стлумить в тужавих просторах,
як в сповитті, хвилювання моє.
Подих мій тужний хитає, колише
промені зір.
Пахощі п’ю, мов питво найміцніше,
що простягли його з далечі в тиші
ангелів руки.
Думаю тільки про тебе, але
не бачить тебе мій зір.

Музика

(Переклав Микола Бажан)

Що граєш, хлопче? Звуків течія,
як шепіт кроків, тихо йде по саду.
Що граєш, хлопче? Це душа твоя
в сопілці Пана кличе по розраду.

Чим ти її принадиш? В пісні їй
затісно буде, як в тюремнім схові.
Міцніший за життя є заспів твій,—
твоя печаль лежить в його основі.

Мовчання дай своїй душі,— вона
хай верне знов у Плинне і Правічне;
вона жила там, мудра і ясна,
та вивабив звідтіль твій голос кличний.

Як зморено вона підносить крила!
Ти, мрійнику, її зневажив літ,—
крило їй пісня раптом перебила
і через мур до мене їй несила
злетіть, щоб радість сповнила мій світ.

Дитинство

(Переклав Микола Бажан)

Триває, довго школи суєта,
глухе чекання, острах безневинний.
О самота, о час повільноплинний...
Тоді — на двір, де вулиць шум невпинний,
де серед площі б'є фонтан промінний,
де з парку видна світу широта
і крізь цей простір путь свою верста
малюк, між інших інший і відмінний.
О дивний час, о час повільноплинний,
о самота.

Хлопчак у далеч розпочне глядіти:
чоловіки й жінки, жінки і діти,
юрба людей строката і гучна,
а далі — дім, і пес там, і стіна,
і з переляком змішана довіра.
О сум безтямний, о задума щира,
о скрита глибина.

Забава: м'яч, візок чи коліщата
ганять в саду, що вже осінньо збляк,—
немов засліпши, з розпалу трапляти
м'ячем у перехожих і відтак
аж десь над вечір повз доми до хати
брести тихенько, бо вже сили брак.
О нетривалі розмисли хлопчати,
о тягота, о ляк.

Над озером сидіть години цілі,
спускаючи кораблик свій туди,
і заздрити, як струнко йдуть до цілі
прудкіших, кращих човників ряди,
і задивлятись вдумливо у хвилі,
де ніжне личко виникло з води.
О порівняння, в далеч одлетілі,—
куди? Куди?

Дитинство

(Переклав Василь Стус)

Школярських років страх і час вже став
спливати — з гамором, із гнітом, із чеканням.
О самота, о літ важке долання,
іскріння вулиць гамірних, дзюрчання
фонтанів — площі гомонять гортанно,
над садом світ розповнений постав,
мов оболонка лопнута пуста
і стало затісним старе убрання.
О дивний час, о літ важке долання,
о самота.

В усьому проглядаються невпинно
жінки, мужчини, знов — жінки, мужчини
і діти — їх впізнати не змогли б.
І невпізнанний дім, собака злий,
мовчазний острах, із довір’ям рівний.
О жах, о незбагненний смуток мрійний,
о ця бездонна глиб.

І гратися: є коло, м’яч і зрілість
трунких садових обважнілих віт,
здичавіло гасати на дозвіллі,
як граєш у квача. І важко слід
додому класти: шастають повільні
непевні кроки. Світ тобі обрид,
і непомітно спогади поділись,
о страх, о гніт.

І під вітрилами, в човні гойдатись
на сірому ставку, під плеск води,
і забуватися, щоб пригадати
вітрило інше — коло ти водив,
воно ж ішло крізь коло. Помічати
бліде лице — між прибережних див:
дитинство, тих подоб ясне багаття,
де ти поділось?

Хлопець

(Переклав Микола Бажан)

Я хочу бути отаким, як ті,
що поночі летять на диких конях,—
їх смолоскипи, стиснуті в долонях,
гонитви вітер звихрив, мов чуби.
Хотів би я летіти, як човном,
велично розгорнувшись, наче прапор
весь темний, тільки золотий шолом
мигтів би в млі. За мною чути біг
іще десятка воїнів моїх,—
шоломи їхні то блищать, мов скло,
то бовваніють темно, сліпо й зло.
Хтось поруч мене засурмив нараз
і повнить простір криками сурми,
і чорна самота поймає нас,—
крізь неї ринем, як примари, ми.
Тікають площі перед нами пріч,
доми стають навколішки лякливо,
криві провулки в'ються увсебіч,—
б'ють землю наші огирі, як злива.