Райнер Марія Рільке

Сонети до Орфея
(переклав Василь Стус)

Зміст

Джерело: Поетичні переклади Василя Стуса

Частина перша

I

О дерево звелось! О надвисання!
О крон нагірній гук — Орфеїв спів!
І змовкло все. Та вже й в самім мовчанні
новий початок, знак і порух зрів.

Із кубл і лігов звірі вирушали
в прояснений і виріджений ліс,
і видалось: не страх їм горла стис
і не від хитрощів вони змовкали,

а з наслухань. Пощухли їм в серцях
трубіж, і рев, і крики. Де не скоро
з’явилася б і хижка наслухання,

в яскині найтьмянішого бажання
із брамою, де аж двигтять підпори,
собори спорудив ти їм в ушах!

II

І появилась дівчинка мала,
як ліра й спів злились в однім гучанні.
Уся промінна, в весняному вбранні,
в моєму слуху спати прилягла,

там і поснула. Сон її пойняв
дерева, що мене зачарували,
і луки, що відчутні й чуйні стали,
і кожен подив, що мене опав.

І снила світ. Ділам твоїм хвала,
співучий боже, раз вона й не хоче
збудитися. Дивись — явленна спить!

Де ж смерть її? Ти зміг би поновить
мотив, як виспів з’їсть її, урочий.
Де вийде з мене? Дівчинка ж мала.

III

Господь спромігся. Але як же нам
пройти в той слід крізь струн вузенькі ґрати?
Там, де розхрестям серця дух розп’ято,
вже не стоїть для Аполлона храм.

Спів — не жадання, вчив ти повсякчас.
Шлях досягань — то не його дорога.
Спів — то буття, таке легке для бога.
Коли ж ми є? Коли вже і до нас

він зволить землю й зорі навернути?
Юначе, це не те, що ти хотів,
як криком рвав уста. Зумій забути —

все, що співав. Був марний порив твій.
Бо іншим духом повен справжній спів.
Це дух в ніщо. Дух в Бозі. Вітровій.

IV

О ласкаві, входьте часами
в подих, що вас уникати звик.
Вид ваш роздвоїть його, а за вами
знов він зіллється в єдиний потік.

Сповнені святості і благодаті,
ви, мов витоки сердець людських.
Стріли метати і в мети влучати
прагне в віках ваш заплаканий сміх.

Мук не страшіться, пригнічені горем,
гніт весь вертайте в тяжіння земне,
тяжко бо й морю, тяжко бо й горам.

Ті дерева, що садили їх діти,
віком обтяжені — хто їх зрухне?
Але ж бо й вітер і обшир є в світі!

V

Надгробків не муруйте. Хай віднині
йому троянди шану віддають.
Бо це Орфей, що і в своїй одміні
сповна існує. Не в найменні суть

і нам шукати. Він існує зрідка
лиш піснею, що гинучи бринить.
Отак троянди опадає квітка.
Защедра й ти, життя коротка мить.

Коли б ви знали цей приділ конань,
оцю невідворотну мить агоній!
Як спів заходить за останню грань —

Орфей іде, куди шляхів немає,
поклавши на решітко струн долоні,
і ловить збіглий погук і зникає.

VI

Він не тубілець. Цій щедрій природі
обшир значили обидва світи.
Був би із віттям вербовим у згоді
той, хто пізнав, як корінню рости.

Спати йдучи, щоб мерців не звабляти,
хліб і питво зі стола приберіть.
Він, заклинаючи, міг би змішати
все, що в ласкавих повіках струмить:

їхні подоби у кожній прояві,
чари домашнього вогнища й трави,
бачить направду він їх, без оман.

Справжній цей образ потьмити не в силі
жоден із тих, що живі чи в могилі.
Славить він застібку, перстень і дзбан.

VII

Славлення! Той, кого ти вподобило,
вийшов, мов мідь із руди, мовчазний.
Серце його, це зужите чавило,
людям неспинно цідило напій.

Тлін над тим голосом буде не владний,
скоро він волю господню явив.
Світ — тільки ґроно і сад виноградний,
що під полуднем чуйним дозрів.

Слави його не сплямують ні тлінні
рештки із княжого склепу, ні тіні,
що за богами поклали сліди.

Він залишився з тими гінцями,
що зупинились край смертної брами,
держачи в вазі славні плоди.

VIII

Тільки в колі слави йде тужіння
німфи жалібного джерела,
що пильнує наші всі падіння,
щоб ясною річка сліз текла

зі щовба, який тримає храми.
Глянь, як з-за рамен її тепер
почуття світає, мов літами
німфа — наймолодша із сестер.

Прагнення обличчя не ховає,
радість мудра, лиш жалоба має,
мов школярка, день при дні безсонна,

біди рахувати, заки ввись,
д’горі, як просвітлі зореґрона,
наші голоси не возмоглись.

IX

Хто понад тіньми здолав
ліру здійняти,
найсокровеннішу з слав
може співати.

Хто від померлих поїв
маку, той нині
вловить найнижчий з тонів
і в безгомінні.

Образ пізнай, що майне
і почезає
в темних ставках.

Лиш на небесне й земне
царства лунає
голос в віках.

X

Вам, саркофаги римські, уклін,
вам, кого серце здавна шанує,
світла вода старожитніх днин
з вас, мов бадьора пісня, струмує.

Ось урна прочинена — мов чабана
око веселе, щойно зі сніння.
Там і бджолина пісня гучна,
й гарних метеликів безгоміння.

Вам, розтулені вдруге вуста,
мій уклін. Ви ж бо сумнів здолали,
знаєте, що то є німота.

Друзі, а ми це збагнули чи ні?
Урнам і людям вид формували
в роздумах довгих згаяні дні.

XI

В небо глянь — яке сузір’я зветься
“Вершник“? Це — пихи земної суть.
Другий є — чи то він сам несеться,
чи когось виносить — не збагнуть.

Чи ж не так, приборкане, простує
існування, жилаве й міцне?
Гін і стрим. А щойно гніт звістує
далину, обидва — вже одне.

А чи ж є вони? Чи не минають
в спільнім русі власної мети?
Луг і стіл уже їх порізняють.

Ґроно зір готує теж облуди.
Тішмось тим, щоб віру берегти
в ці фігури хоч на мить. І буде.

XII

Славен дух, що зволив нас єднать!
Бо в фігурах ми живем допоки.
Йдуть години — їх дрібненькі кроки
прагнуть поряд з нашим днем ступать.

В світі наше місце — незбагненне.
Що тобі судилось — те й чини.
До антен змагаються антени
і до марев — пустка далини.

Чистота напруги. Сил гучання!
Чи не це повільне справування
береже нас од стількох завад?

Скільки в полі селянин не дбає,
але працю літо довершає.
Лиш земля дарує щедрий сад.

XIII

Груші, аґрус, яблука, банани
і життя, і смерті мають смак.
Із обличчя хлопчика прогляне,
що він чує, коли пильно так

дивний плід куштує спроквола,
бо зникає назва поступово,
щойно таємниця замість слова
з м’якуша стікати почала.

Що ж ви яблуком звете? Стійкий
солод цей, що в плоді збитий щільно
присмаком відроджений повільно,

став ясний, прозорий і меткий —
уводно земний і сонцеграйний.
Чуйність, радість, досвід — незвичайний!

XIV

Ми в колі квітів, листя і плодів,
котрим не тільки мова року звична.
З пітьми сягає сокровенне й вічне
і, може, полиск ревності мерців,

яким дано цю землю покріпляти,
але кому збагнути — саме як?
Це давня звичка мертвих — власний знак
на шарі глини вільно проставляти.

А запитай — чи труд відрада їм?
Цей плід, як овоч, стиснутий рабами,
стремить увись, коритися живим.

Чи може, ми, підборкані мерцями,
що в снінні зичать: хай із тих щедрот
живі настачать ласки й сил стокрот.

XV

Ждіть-но... як смачно... вже й зникло за мить.
Трохи б ще тупцяння, такту, гучання.
Ваше, дівчатка, тепло й німування
з танцем ув овоч дозрілий внесіть.

Ви помаранчу танцюйте, що, впита
з трунку цілющого, вже не прийма
солоду в себе. Її ви беріте —
радо піддасться вона вам сама.

Ви помаранчу танцюйте. Довкільна
спека спаде з вас. Нехай пломеніє,
в вітрі вітчизни дозріла вона.

Запахи голі зажевріють звільна,
і порідняться — той сік, що воліє
повнити овоч, і шкірка міцна.

XVI

Друже мій, ти сам-один, бо такий...
Світ цей ми жестами і словами
робимо власним — лиш тими частками,
де він найслабший чи надто жаский.

Хто пальцями вкаже на запах? Але ж
сили, страшні нам, ти враз відчуваєш,
скільки не є їх. Померлих ти знаєш,
а чарів закляття лякаєшся все ж.

Бачиш, нам велено разом стулити
битий, незвершений витвір, мов цілий.
Допомогти ж тобі кожен безсилий.

Краще б мене ти в собі не плекав!
Ріс би я швидше. І вовною вкриті,
Бог упізнав би ці руки: Ісав!

XVII

Отче, ховає глибінь
твір усесвітній.
Хащі джерел і корінь,
ані помітні.

Сурми, шоломи, віки
жаху незбутні,
в розбраті чоловіки,
діви, мов лютні.

Там, де гілля сплелось,
з тлуму і виру,
вже показався хтось.

Криють їх чагарі,
цей же, що вже вгорі,
в руки взяв ліру.

XVIII

Боже, йде час новий?
Гамір, дрижання,
двигіт, грім горовий —
як віщування.

Цей знавіснілий плин
все поглинає,
кожна бо із машин
слави бажає.

Бачиш — навально
мчить той двигун повсякчас,
геть він спотворив нас,

силу людську пожер
ось і жене тепер
й служить безжально

XIX

Плинний, як хмара, струмить
світ безугавне.
Все досконале за мить
кане в прадавнє.

Це миготіння віків
стримати може
лиш первозданний твій спів,
гомін твій, Боже

Щo то біда? — таїна.
Щo то любов? — не збагнуть.
Смерті приховану суть

годі й пізнати.
І тільки пісня одна
радість і свято.

XX

Яку тобі, Боже, складу я хвалу?
Мій спів — то ж твоє дання.
Росію згадав я. Вечірню імлу.
Провесну. І коня.

З путами на передніх ногах
він за селом блукав,
самoпасом лишений у лугах.
Як гривою він стрясав!

Скидалися косма у сиваша,
а грубо стриманий біг
значив, як займалась шалом душа,

бо ж безмір лягав до ніг.
Іржав і вслухався. Посвята оця —
казці твоїй, що доходить кінця.

XXI

Знову настала весна. І природа —
ніби дитина, що знає пісні.
Скільки ж їх, скільки! Це нагорода
їй за науки докучливі дні.

Вчитель у неї суворий, звичайно:
зовсім старий, в бороді сивина.
Що є зелене, що синє? Спитай-но —.
й скаже вона, скаже вона.

Земле, ти вільна. Бався, щаслива,
нині із дітьми. Тебе запоймити
щонайвесeліший з нас зумів.

Вчителя того наука правдива —
те, що в корінні і в стовбурі скрите
все на її нанизалося спів.

XXII

Жертви навального
плину, оце збагніть:
часу хода — лиш мить
непроминального.

Що приспішалося,
вигине і мине
нам відкривається
стале одне.

Хлопче, тебе несе
порив? Даремна річ —
квапитися в політ.

Адже спочило все:
днина ясна і ніч,
книга і цвіт.

XXIII

І вже тоді, як лет
вирине в тишу неба
більше не задля себе,
не задля власних мет —

щоб між подоб ширяти,
наче пристрій легкий,
він бо — вітрам за брата,
плавний весь і меткий.

Тільки як чисте “куди“
понад гордість дитячу
цей апарат знесе,

здолана далеч тоді
стане близькою, наче
ним поєднано все.

XXIV

Що ж, боги добросерді, ми від дружби старої
маєм відкинутись, щоб колись напитати
десь на карті її — лиш за те, що міцної
криці з наших гамарень ви не хочете й знати.

Ці всемогутні друзі, що нас розлучають з мерцями,
нас у тяжкій дорозі напризволяще лишили.
На наших учтах нема їх. Ми вже й надію згубили
на святу кyпіль. Гінці їх, вислані здавна за нами,

вкрай повільні, відстали. Тепер людина людині
стала зовсім чужа, кожен собі пробуває.
Стежку ми кладемо не як гарний меандр на глині,

але як ступінь. Нині давній вогонь палає
тільки ще під казанами, що молоти зводять угору
щораз тяжче. Плавці, ми повну чуємо змору.

XXV

Ти, тільки ти одна, квітко чудова,
назви котрої не знав я, із небуття постань
в пам’яті. Хочу явити і пригадати знову
подругу юну моїх нездоланних волань —

як танцюристку, занурену в страх мимовільний,
ледь завмерлу, мов юнь проймає метал,
скорбну й тремтячу. Нараз він, усесильний,
в серце зінакшене ронить музики шал.

Неміч близька вже. Та кров ще глухо шугає
долана тьмою, ляклива, ще відчуває
весну єства, ще поривається, йде

знову вгору, стручена з темної паді,
заки аж по жахливій серця надсаді
до безнадійно відкритої брами зайде.

XXVI

Ти ж, о божественний, ти й до останку співаєш,
хоч опав тебе тлум знавіснілих менад.
З-поміж руїн, як будівлю, ти спів воздвигаєш,
глушить гамори дикі чудовний твій лад.

Ні голови, ні твоєї ліри не вразять вони.
Скільки б гострим камінням у серце твоє не жбурляли —
з нападом кожним лише ніжні ставали,
слух їм відкрило дрижання твоєї струни.

Нарешті вони тебе вбили в пімсті сліпій
але відлуння твоє і в левах і в скелях чути,
птаство і крона дерев слухають відгомін твій.

О Боже загублений! Ти — слід нескінченний в імлі.
А що роздерла тебе ворожнеча прелюта —
то придбали ми слуху й стали устами землі.

Частина друга

I

Дихай, вірша єство ясне!
Усесвіт, мінливий одвічно,
сповив твою непомітність. Противага, що мене
народжує ритмічно.

Хвиля єдина, котрої
поступовим морем я зрів,
найощадніша ти з усіх можливих морів:
площі скупої.

Скільки цих, назнаним широм, місцин
ввібгав я в себе! Іншого леготу гони —
ніби мій син.

Повітря, мене пізнаєш? Пам'ятне мого покрова
ти, гладенька опоно,
листя й овал мого слова?

II

Майстрові часом лиш аркуш проворний
справжній мазок підказує влад,
й усміх дівочий, святий, неповторний,
вловлює часто лиш темінь свічад,

як вони ранок перевіряють
чи мерехтіння догідливих свіч.
Згодом же в подих правдивих облич
тільки відбитки одні западають.

Що ви там бачили, біля каміну,
очі, як жар загасав без часу?
Прозирк життя, що навіки згубилось.

Земле, хто знає, що віддано тліну?
Той лиш, хто радо співає ясу,
серцю, котре у всьому забилось.

III

Вашу природу, свічада, в цім світі
досі ніхто списати не вмів.
Ви наче діри гучливі в ситі
заполонили перерви часів.

Звикли ви тринькати зали порожні,
смерком повиті, мов плетивом віт.
Крізь живопліт ваш свічник переможно
йде, наче хлопець шістнадцяти літ.

Часом ви барви живої потік,
ця ще, здається, в вас сновигає
цю ви справляєте лячно вбік,

а щонайкраща спинилась за шклом,
поки за вашим лицем не засяє
білий нарцис, розкритий цілком.

IV

О, це був звір, яких не бачив світ.
Вони його не знавши полюбили
за цю ходу, поставу, повну сили,
за дужий карк, за погляду політ.

Лиш ця любов його зробила звіром,
як надала йому весь шир світів,
щоб він над тим ясним і щедрим широм
уже не міг не владити. Він жив

не хлібом їхнім, але тим, що міг
в собі плекати це єство звіряче,
що їхню міць на себе перебрав,

аж виріс в нього ріг, на лобі ріг.
Тоді вже йшов до юнок нетерпляче
і в срібла-люстра їхніх лон ставав.

V

Квітів м'яз, що звільна анемони
розтуляє ранком луговим,
заки небо стоголосе лона
їм затопить сяєвом дзвінким,

пружний од невгавного вбирання,
він в сумирних зорях квітів так
обіп'ється, геть до знемагання,
що і заходу спокійний знак

ледве годен береги згорнути,
вщерть розкриті, аби вам вернути,
міць і намір, у світах всіх сущі!

Ми ж, гнобливі, живемо й по тому.
А коли ж і ми, в житті котрому
так розкриємося, всеприймущі.

VI

За давнини ти була, трояндо-царівно,
тільки як келих із простим тонким обідком,
нам же твої незліченні квіти — предивна
річ, незбагненна цілком.

Тіло твоє — то тільки сяйва жахтіння,
яке повиває фата за фатою стократ,
кожна ж пелюстка твоя — уникає одіння,
є запереченням всяких шат.

Запах твій кличе нас од століть
найсолодше тебе називати,
він неждано, як слава в вітрі, стоїть,

хоч наймення його й досі для нас непевне.
Спогад наш прагне в нього вертати,
нам же благати його про віщу годину ревне.

VII

Квіти, рукам тим, що лад вам дають, ви єсте
сестри (це руки дівочі — і нині й одвіку),
як на садовому столику ви лежите
ніжно уражені, чуючи втому велику.

Спраглі вологи, яка вас врятує допоки
од розпочатої смерті, очутитесь вмить
в пальцях чутливих, що, мов полюсів животоки,
можуть щедрот вам більше, ніж ждали, явить,

щойно ви в вазі опинитесь. В ній,
звільна освіжені, наче зізнання,
приймете теплість дівочу, мов грішні

руки були, що почавши збирання
прагнули, тьмяних повні надій,
ще раз квітки приголубити пишні.

VIII

Друзі дитинства колишнього мого, вас мало,
тих, з ким я грався в занедбаних парках міських,
де ми в гурті несміливо себе відкривали
мовчки, неначе ягня до листків говірких

вівши розмову. І наші відради нікому
з нас не належали. О, чиїми ж були
втіхи, що зникли без сліду в потоці людському,
лячно за часом спливли?

Швидко мчали повз нас, гуркотіли незнані карети,
і облудні будинки стискали нас міцно в кільце,
з них нас жоден не знав. А що ж було справжнього в світі?

Аніщо. Лиш м'ячі. Їхні розкішні злети.
Навіть не діти. Хіба що котрогось лице
при падінні м'яча нагодиться короткої миті.

IX

Не хизуйтеся, судді, що зайві стали тортури
і що заліззя карків людських не дере,
аніщо не поліпшило й досі людської натури,
вас ще болючіше корч милосердя бере.

Ешафот відкидає все, що набув од віків,
так як нехтують діти старими цяцьками.
Справжній бог милосердя — він би інакше вступив
в чисте високе серце, мов до відкритої брами.

Він появився б, долоні простерши промінні,
сповнений моці — так, як приходять боги,
дужчий за вітер, що гнав кораблі бистроплинні,

і не слабший за потаємну принаду,
що нас приборкує. Так хлопчик, повен снаги
із безкінечними друзями бавиться радо.

X

Всьому, що люди зробили, машина загрозою стала,
власного духу прагнуща і непокірна цілком.
Досить чудовна рука задумів гарних плекала —
хай до рішучих будов камінь довбе молотком.

Спробуй уникни її — ані на крок не відстане,
в фабриці тихій вона, горда, блищить од мастил.
Так, ніби стала життям, — все достеменно їй знане,
тож, затята, машина й творить, руйнує щосил.

Та існування іще нас чарує. Ще сотні
місць мають власний початок. Є чисте буяння
сил, що ні труду, ні гніту не звідали ще, безтурботні.

Ніжні слова ще ховаються у невимовно-німім,
і музика, завжди нова, із крем'яного дрижання
у незайманім просторі зводить обожнений дім.

XI

Скільки ти, смерте, законів спокійних уклала
людям на шкоду, як нас заходилась ловить
смужка вітрила, при Карстовім гробі приспала,
знаю добре — гірша за пастку й сіть.

Тихо впустили тебе, наче до мирного свята
ти є знаком. При вході слуги тебе прип'яли.
Ніч печерна жменями стала метати
кволих блідих голубів. Тут не потрібно хули.

Хай глядача обмине співчутливе зітхання
як і мисливця, що в місці вигіднім
дійшло на здобич пас.

Образ наших постійних скорбот — це вбивання.
Чисте в серці погіднім,
що зворушає нас.

XII

Перетворень волій. Захопися вогнем, у якому
річ уникає тебе і в дивозміні жахтить.
Дух, що за власним ескізом витворює форми земному,
любить у злеті фігур лиш перевтілення мить.

Склякне все, що замкнутись в собі захотіло,
у марновір'ї, що в тліні себе збереже.
Стривай-но: ще час на кремінь оберне стверділе,
ох, нерозважливий молот має ударити вже!

Той, з кого б'є джерело, — впізнає пізнання,
що поведе його в захваті через ясний світотвір,
у якому кінець розпочався й початок скінчився.

Кожен простір щасливий є сином чи внуком прощання,
що дивується з зустрічі. Так Дафна — з тих пір,
як обернулась на лавр, жде, щоб ти вітром зробився.

XIII

Передуй всепрощанню, яке йде за тобою,
ніби зима, що якраз настає.
Серед зим є одна нескінченна, котрою
перезимоване буде й здолане серце твоє.

Мертвий пробудь в Еврідіці, та давнє співання
й славлення знов повертай у чистий зв'язок,
тут, між померлими, де крутояр почезання,
склом будь, що в дзенькоті б'ється на сотні скалок.

Пробудь, але знай: за небуття наказом
маєш ти коло замкнути цим винятковим разом,
щоб твого духу ширяння обняти весь безмір могло.

І небуття до зужитих, тьмяних, безмовних
цілосвітніх скарбів, гомоном повних,
радо причислить тебе і знищить саме число.

XIV

Глянь на квіти, що крихітку долі спізнали,
нами позичену, й вірні земній суєті.
Хто те знає? Їхні ремства на те, що зів'яли,
докори їхні мають лише нас на меті.

Всьому, що прагне зміни, ми покладаєм на плечі,
заворожені роллю своєю, власний тягар.
Вчителі з нас виснажливі: речі
знають вічної юності чар.

О коли б хто їх, сонних, збагнув, і в глибокому снінні
з ними зріднився! Як легко б себе він явив,
мінячись кожного дня в спільній пучині.

Чи залишився б як є. Ті ж, що в ньому признали
свого по духу, квітли б і радо вславляли
брата спокійних сестер у вітрі лугів.

XV

О рота благодатне джерело,
що щедро мовить про єдине й чисте
обличчю, що струмує променисто
в воді, ти — мармурова маска. Тло —

далекі повноводі акведуки,
що повз надгробки й схили Апенін
несуть тобі твоїх бувальщин гуки
і, твого підборіддя тьмавий тлін

омивши, води котяться в затони.
Це мармурове вухо напівсонне,
те, до якого мову ти ведеш, —

то вухо надр. Лише сама з собою
земля говорить. Глек наллєш водою —
неначе їй розмову переб'єш.

XVI

Завжди прагне бог залікувати
ті місця, що ми прорвали їх.
Ми різкі, бо хочемо пізнати,
він ясний, поділений на всіх.

І не дасть господь своєї згоди,
щоб дари прийняти пресвяті,
поки гості із його господи
можуть вільні віднайти путі.

Тільки мертвий п'є
з нашої земної ополонки
як мовчазно бог йому кивне.

Нам заказано все, голосне,
а ягня до шиї хоче тронки,
це бажання тихе в ньому є.

XVII

Де ті, вологою пещені, сади блаженства на світі?
Де ті дерева, на гіллі яких по опалому цвіті
зріють плоди відради, подиву гідні?
Може, на стоптаній луці догідливих злиднів

їх і втрапиш. Тебе щоразу вражає
розмір, цілющість і тонкошкірість плодів.
Плід той чудовий тебе не застерігає
од ревнивої черви і легковажних птахів.

Чи це дерева, які янголи облітали
чи про них садівники ревне, хоч потай, дбали,
що вони родять для нас, хоч і не наш цей сад?

Чи не могли ми ні разу, привиди й тіні,
що передчасно дозріли й зів'яли в цвітінні,
цій байдужості літа чинити завад?

XVIII

			Де ти набралась духу,
о танцівнице, минуле перенести в животік?
Цей ураган кінця, оце дерево руху —
чи не поймає собою все, здобуте за рік?

Може, воно й зацвіло, щоб ти виром своїм захопила
тиші його чолопок? І чи не
мало собі незбутнє тепло твого тіла
і за літо й за сонце ясне?

Чи ж не родило воно, дерево твого екстазу?
Чи ж не його це плоди встояні: дзбан
з пасмами стиглості або визріла ваза?

А в видінні: хіба ж сліду не залишала
темна твоя брова, що рвійний оркан
цих кружних перевтілень швидко писала?

XIX

Золото мешкає в пещених банках десь,
і приватні справи заводить з відвідувачaми.
А сліпий той, жебрак, — він для мідного шага весь —
наче місце порожнє, як порох поза кутками.

При гешефті ці гроші чуються, як удома,
перебравшись у шовк, гвоздики, хутра нові.
Він, мовчазний, стоїть — слухає, як нерухомо
сплять ачи прокидаються гроші, наче живі.

О як вона прагне стулитися на ніч, долоня простерта ця!
Завтра долю свою вона іспитує знову,
жебрами зморена, виснажена до краю,

поки хтось, споглядаючи, з дивом збагне до кінця
і прославить довге стояння.
						Тільки оспіваним — слово
і лиш божественний — наслухає.

XX

Те, що вище за зорі й за всі надзірні округи,
вчить наша хлань земна.
Хлопчик, скажімо, якийсь і той, коло нього, другий,
О, яка незглибима ділить їх далина!

Доля провадить нами тільки подеколи звично,
нам вона, як чужа.
Дівчина, що уникає і назирає вічно
мужа, знає: між ними ще не одна межа.

Все — на віддалі, кoлові — краю-кінця нема.
На пишнім столі, буває, стоять полумиски гнуті
з обличчями риб самих.

Правда тому, що кажуть, ніби риба німа?
А, може, є край, де те, що мовою риб мало бути,
оповідає без них?

XXI

Серце, співай сади, тобі невідомі, що в скло
ніби занурені, очі сліплять, мов ваза.
Слав їх, щасливе, співай. Кращих за них не було
понад води й троянди Ісфагана й Шіраза.

Серце, засвідчуй: ніколи ти не могло без них,
їхні стиглі смокви завжди тебе пам'ятали.
Їхнє гілля рясне квіти до тебе здіймало —
так, як тепле повітря никло до лиць твоїх.

І не дайся омані, буцім-то вже не в силі
втриматись від припадкового поривання: існуй!
Нитко шовкова, ти знов станеш ткалям при ділі.

Образ той, що тебе в плоть свою прийме, відчуй
враз оджилим на мить духом своїм зболілим
як остаточно завершений, подиву гідний килим.

XXII

О долі всупір: ці розкоші чудові
нашого існування, що вишумовує в парках, —
статуї чоловічі, що зупинились при арках
чи під балконами стали напоготові.

О цей бронзовий дзвін, чиє калатало
проти задушних буднів підноситься кождодня,
чи одна-єдина колона з Карнаку, що мала
перестояти вічні храми, від яких нема і звання.

Рушаться нині рештки правікової слави,
падають, кваплячись повз виляглі й жовтаві
дні у надмірну ніч, геть осліплу в вогнях.

Але шаленства всі жодних слідів не лишають,
дуги лету в повітрі й ті, що їх спонукають,
не надаремні, здається. Так їм призначено шлях.

XXIII

О, зови мене в свої години,
що з тобою в вічній боротьбі,
що благають, наче пси провинні,
як би викрутитись, лиш тобі

видасться: нарешті зміг піймати.
В непокорі цій — ти й сам єси.
Вільні ми. І звикли проминати
уготовану нам мить яси.

Боязко ми прагнемо підмоги,
чувши: ще заюні для старого,
а для небувалого — старі.

Нам по правді славити годиться,
адже водночас ми — сук і криця
і загрози трунок о порі. 

XXIV

О всезростальне бажання ослаблих ґрунтів!
Перші зухвальці нізвідки підмоги не знали.
Але при щедрих затонах міста виникали,
але водою й олією кожен кухоль повнів.

О боги, ці міста нам стоять у проектах відважних,
от лиш доля похмура плюндрує накреслення ці.
А вони невмирущі. Бачте, які ми уважні,
щоб відчути отих, що почують і нас при кінці.

Кожна дитина, зродившись, рід наш тисячолітній
повнить і повнить, допоки згодом і нас
всіх потрясе, перевершить у згазі невситній.

О, ми занадто сміливі, маючи час!
І тільки смерть мовчазна, яка нас здолає,
знає, що з нами набуде і що з нами втрачає.

XXV

Чуєш ритми людської роботи?
Перші граблі вже в масній борозні.
Навіть опровесні стільки турботи
лан той заправив. Сподівані дні —

всі ще попереду. Те, чого ми
часто були діждавались, постало
знов, як нове. І на цей раз не йми
того, що завжди тебе лиш поймало.

Навіть торішнє нелиня листя
ніби засмаги од літа взяли.
Вітер дарує нас благовістю.

Чорні корчі. І тьмяніші від ночі
добрива купи ланом лягли.
Час проминає, щоразу молодший.

XXVI

Як нас пташиний зворушує крик,
ці невідь з чого створені гуки.
Діти ж, що вибігли гратись на луки,
крик свій справляють від справжнього вбік

до припадкового. В павзи струміння
всесвіту цього (в який увійшло
птаства кричання, мов люди у сніння)
діти вганяють свій крик, як кайло.

Де ж ми є? Наче дракони дрімучі,
ми, навіжені, прорвались з полону
прагнучи волі. А сміх наш холоне,

вітер шматує нас. Боже співучий,
вилагодь крики, що прагнуть щомоці
ліру й співця забрати в потоці.

XXVII

Чи на зустріч із судною ждати годиною,
що знесе тиху гору веж і фортець?
Ревна відданість богу постане провиною,
нам потопче серця пратворець.

І чи справді ми лячні такі й підруйновані,
як нам доля судила була?
Дні дитинства — на споді, між коренів сховані,
німота їм прийшла?

Ох, але привид минулого
став за жертву для щедрого, чулого,
він снується, мов дим.

Ох, але ми, гнані недолею,
чуємось з власною силою й волею
промислом божим одним.

XXVIII

О повернись! І в грації дитинній
додай стрімку фігуру в наш танок,
що в пам'яті, мов зірне мерехтіння.
Адже природи виважений крок

не знає наших чарів. Бо природі
лиш спів Орфея правив за живло.
Її ти зворушав іще відтоді,
дивуючись, як дерево могло

так довго згадувати, щоб з тобою
іти на ліри голос гомінкий,
що звисочів над глиби нечувЗнні.

Її ти вів чудовною ходою
і вірив: ще твій друг на святкуванні
внесе в танок свій вид і крок чіткий.

XXIX

Тихий друже далечей, ти чуєш —
дух твій множить сфери світові,
як з дзвіниць суворих край звістуєш.
Те, що з тебе соки п'є живі,

за саму поживу дужчим стане.
В вічнім перевтіленні творись.
Що страшний твій біль? Вино духмяне
з пива-трути встоїться колись.

Будь же смислом ночі, на хресті
власних дум, зібравши надмір моці:
бо ж остання зустріч настає.

А, забутий у земнім житті,
мов притихлим долам: я в потоці
і швидкій воді кажи: я є.