Райнер Марія Рільке

Книга образів
Другої книги друга частина

Зміст

російською: Второй книги вторая часть

Той, що читає

(Переклав Микола Бажан)

Читав я довго. З полудня, коли
по вікнах струмені дощу пливли.
Я навіть вітру за вікном не чув, —
у книгу тяжко так впірнув.
Я в сторінки її вдивлявсь, як в тіні
облич, стемнілих з роздумів своїх,
і зупинивсь в читанні часу біг.
На шпальтах книги, в дивній плутанині
всіляких слів, строкатих і бучних,
стояло — «вечір, вечір»: ось що нині
я вичитати з книги тільки й зміг.
Я задививсь, — тим часом довгі фрази
розпались геть, порвалась речень низь
і з нитки покотилася кудись...
Я знав: з-над небосхилу, з-над узлісь.
прощаючись, ще озирнеться сонце,
щоб овиди ще сяйвом зайнялись.
Тоді надійде, мабуть, ніч, — на полі
гуртом зберуться люди звідусіль
І довгим шляхом вирушать із піль,
неквапно розмовляючи, докіль
всього свого не висловлять поволі.
Коли від книги очі відведу я, —
як рідне й знане, все навкруг сприйму,
бо й зовні — те, що у мені існує:
і тут, і там немає меж всьому.
Я мушу глибше задивлятись в тьму,
щоб до речей свій зір припасувати
і явищ сутню простоту пізнати.
Земля сама себе переросла
і прагне небо поглядом обняти.
де перша зірка — як віконце хати.
що світиться самотньо край села.

Читаючи книгу

(Переклав Василь Стус)

Читав я довго. Від обіду ще,
як бились шиби з вітром і дощем.
Та мого слуху гамір не торкавсь:
я зачитавсь.
І в сторінки вглядався, наче в міни,
стемнілі од задум. Як між загат
запруджений, мій час не йшов на спад.
Враз сторінки зайшлися в миготінні,
і замість полохливих напівправд
на сторінки лягли вечірні тіні.
Я ще читав, та вже порвались довгі
рядки. Уже слова замиготіли,
вже покотилися, куди хотіли,
глибокі сяйні небеса висіли
над краєм, де розповнювався сад,
і сонце повернутися воліло.
Заходить ніч, та видно віддалі:
стоять потомлені в роботі люди,
мов розсипи зірок. Хтось мовить буде
про чари вечора, що входять в груди
чи не найбільшим таїнством землі.
І лиш тепер я радо озираю
все, стале рідним і величним теж.
Навколишнє в собі переживаю,
виповнюється суть моя без меж.
Найглибше з світом я тоді єднаюсь,
коли мій погляд має зір речей,
сувору простоту людських очей.
Тоді земля своїх доходить звершень,
обнявшись з небом — до плеча плече.
І ніби хатній вогник — зірка перша.

Споглядаючи

(Переклав Василь Стус, кінець 1960-х років)

Дерева гнуться на порiг, 
iз днiв пронизливих несуться, 
в холоднi шиби лячно пнуться, 
щось виповiсти далi рвуться, 
вони без друга не назвуться, 
не стануть милi без сестри. 

Крiзь лiс, крiзь час i крiзь вiки – 
все мiнить буря в чистiм вирi. 
Усе тут часу не спiвмiрне, 
тут краєвид – рядок псалтирний 
високий, вiчний i важкий: 

Мiзерне все, з чим ми воюєм, 
велике ж завше боре нас. 
Зрiдняймось з свiтом – то не всує, 
ми й переможенi вiдчуєм, 
як станем вiчними – без назв. 

Нам свiт лиш малiстю пiдвладний, 
наш успiх пiзнає малих, 
бо вiчне все i нерозгадне 
не може гнутися до нiг. 
Отак суперниковi ангел 
заповiдає, наче бог: 
як тятиву противник зiгне, 
мiж пальцями вiдчути встигне 
металу виспiваний пагiн, 
так, як мелодiю смичок. 

Кого ж той ангел перемiг, 
хай часом сам борнi зрікався, 
той возвеличений вертався, 
змужнiлий, бiльшав i прямiв, 
бо i долаючи пiдносить 
шлях без трiумфiв i звитяг, 
i суть його: не в перемозi, 
в поразцi вивершить життя.

Споглядаючи світ

(Переклав Василь Стус, 1973)

Докучливi гудуть вiтри, 
дерева женучи в аллюрi, 
i шиби торготять понурi, 
надокрай дорiкає бурі, 
тож як не ‘ддатися зажурi, 
коли нi друга, нi сестри. 

Цей вихор творить свiт iзнову, 
коли долає вперебрiд 
i вiк, i роки, i дiброву. 
Тривкiше за псаломну мову 
постав суворий краєвид. 

Якi намарнi нашi чвари! 
Опроти ж нас – така могуть! 
О щоб то, свiтовi до пари, 
i нам пiдпасти пiд удари, 
котрi, впотужнюючи, гнуть! 

Звитяги нашi – надто вбогi 
І кожна з перемог – дрiбнить. 
Лиш непiдвладнi перемоги 
недовiдомих прастолiть. 
Так янгол був перед віками 
бiблiйним воям появив, 
коли суперники волiли 
у герцi висталити сили, 
вiн вiдчував їх пiд пучками, 
як струни вiдчувають спiв. 

Кого ж той янгол був долав, 
хто й сам не раз борнi зрікався, 
той рiс i в правдi покрiплявся, 
бо длань владущу запiзнав, 
що дужче гне, то радше взори 
знiмає з тих, кому рости 
лише безмежнiстю покори 
перед огромом тяготи.

Висновок

(Переклав Ігор Андрущенко)

Велика смерть.
Ми — усміх наче
в її вустах.
А осягнем життя гаряче —
вона й заплаче
по наших днях.