Райнер Марія Рільке

Часослов

Зміст

* * *

(Переклав Микола Бажан)

Пробило годину і вразив мене
ясний металевий удар.
Стенувшись, відчув я: мій розум збагне
пластичного дня весь чар.

Ніщо не звершиться, докіль не знайду
речам всім вислів і чин.
Мій зір вже дозрів,— як свою молоду,
обійме річ бажану він.

Ніщо не мале тут — змалюю я все
великим на тлі золотім.
Може, душу чиюсь мій порив піднесе
вгору над долом земним...

* * *

(Переклав Юрій Шерех)

Тебе будуєм, храму пишна наво,
Майстрі, підручні – всі – робітники.
Часом прийде відвідувач хмуравий,
Крізь наші душі пройде, як заграва,
І хват новий покаже нам, тремким.

Ми на риштовання хитливі сходим.
В руках у нас важчезні молотки,
І ось у чола нас цілує згодом
Промінливий і всепроникний подих,
Що так приходить, наче бриз морський.
І луни йдуть від молотів могутні,
Вони сповняють лона гір німі.
Б’ємо, аж поки світ загасне в тьмі:
І мріють обриси твої майбутні.

Велика Божа міць.

* * *

(Переклав Микола Бажан)

Згаси мій зір — я все ж тебе знайду,
Замкни мій слух — я все ж тебе почую,
Я і без ніг до тебе домандрую,
Без уст тобі обітницю складу.
Відломиш руки — я тоді тебе
Впіймаю серцем. Наче між долонь,
А спиниш серце — мозок запульсує;
Коли ж ти вкинеш в мозок мій огонь,
Тебе в крові палючій понесу я.

* * *

(Переклав Микола Бажан)

В оцім селі стоїть останній дім,
самітний, наче на краю землі.

Іде дорога селищем малим
крізь темну ніч і губиться в імлі.

Мале село — це тільки перехід
між двох світів у інший лячний світ,
передчування моторошна путь.
І ті, що йдуть з села за круговид,—
брестимуть довго чи в дорозі вмруть.

* * *

(Переклав Микола Бажан)

Все буде знов могутнє і велике,—
рівнинні землі, повноводі ріки,
великі дерева, малі тини
і падоли просторі, де навіки
осядуть хлібороби й чабани.

Церков не буде — там, як в'язня, бога
закутого тримають і до нього
так ставляться розчулено, немов
до впійманого зраненого звіра;
в домах гостинність запанує щира,
чуття саможертовності, й довіра
в тобі, в мені, в усіх засяє знов.

Не будемо на потойбіччя ждати
і скону не чекатимем свого.
Земному навчимося слугувати
ми, не нові для рук його.

* * *

(Переклав Микола Бажан)

О боже мій, міста великі
і згубні, й згублені, і грізні;
вони, як полум'яні ріки,
надію спалюють навіки,—
і так минають їхні дні.

Там тяжко й трудно люди животіють,
настрашені, мов орди дикунів,—
їм тісно в норах стемнених домів;
а навкруги твій простір заяснів,
вони ж про це не знають і не мріють.

Попідвіконню там зростають діти
без просвітку, завжди в тій самій млі,
хоч звіддалі до них волають квіти,
і день, і щастя, і вітри землі;
є дітьми діти, й журяться малі.

Марніють там занедбані дівчата,
що прагнуть щастя ще з дитячих літ,—
їм не сягти жаданного, їм слід
в собі замкнутись, марити й мовчати.
Там проминають, замкнуті в підвалах,
несправдженого материнства дні,
і довгі ночі в стогонах тривалих,
і роки без надії та борні.
Там смертні ложа їм у тьмі готові,
і думають вони про них весь час,
і помирають довго, як в закові,
і покидають, як жебрачки, нас.

* * *

(Переклав Мойсей Фішбейн)

Ти є жебрак, ні дещиці не стало,
ти камінь, що не вкублиться ніде,
ти прокажений, мавши калатало,
ти той, що з ним навколо міста йде.

Твоє ніщо це те, що має вітер,
і славою не вкрита нагота;
сирітську одежинку час не витер,
вона, прегарна, досі пригорта.

Ти бідний, наче зарід, наче плід,
задушений у стегнах ніжнородих:
дівча вбиває в лоні перший подих,
бо зародові дихати не слід.

Ти бідний; наче проливні зугарні
напровесні, що ринули на дах,
і наче у довічній буцегарні
непогамовні подуми невдах.

І наче хворі, що лягли інакше
і вже щасливі; наче квіти в голій
жорстві, на вітровищі, поміж колій;
як повна сліз долоня, бідний ти…

Що проти тебе та замерзла птиця,
той пес, який шалено зголоднів,
ті, хто спромігся самозагубиться,
і та скорбота звіра, де ступиця
і звір забуті на багато днів?

І вся жеброта, зморена і зморна,
що проти тебе у твоїй судьбі?
вона — дрібні камінчики, не жорна,
та змеле дрібку борошна собі.

Ні крихітки, ні дещиці, ні тіні,
злидарське рам’я хто ще залата;
трояндо злиднів у цвітінні,
ти в сонячнім палахкотінні
сяйна лелітка золота.

Ти є безрідник, ти в пустинні,
тебе відринули світи:
не залегкий. Ти виєш у хуртечі.
Ти наче арфа, той ламає плечі,
хто в це звучання хоче увійти.