Райнер Марія Рільке

Часослов

Зміст
Німецькою Переклад Перекладач Джерело
Книга чернечого життя
Da neigt sich die Stunde und rührt mich an... «Пробило годину і вразив мене…» Микола Бажан ukrlib.com
Werkleute sind wir: Knappen, Jünger, Meister... «Тебе будуєм, храму пишна наво…» Юрій Шерех «Література плюс»
Книга паломництва
Lösch mir die Augen aus... «Згаси мій зір…» Микола Бажан ukrlib.com
In diesem Dorfe steht das letzte Haus... «В оцім селі стоїть останній дім…» Микола Бажан ukrlib.com
Alles wird wieder groß sein und gewaltig... «Все буде знов могутнє і велике…» Микола Бажан
Книга бідності і смерті
Denn, Herr, die großen Städte sind Verlorene und Aufgelöste... «О боже мій, міста великі…» Микола Бажан
Du bist der Arme, du der Mittellose... «Ти є жебрак...» Мойсей Фішбейн  

* * *

(Переклав Микола Бажан)
Пробило годину і вразив мене
ясний металевий удар.
Стенувшись, відчув я: мій розум збагне
пластичного дня весь чар.

Ніщо не звершиться, докіль не знайду
речам всім вислів і чин.
Мій зір вже дозрів,— як свою молоду,
обійме річ бажану він.

Ніщо не мале тут — змалюю я все
великим на тлі золотім.
Може, душу чиюсь мій порив піднесе
вгору над долом земним...

* * *

(Переклав Юрій Шерех)
Тебе будуєм, храму пишна наво,
Майстрі, підручні – всі – робітники.
Часом прийде відвідувач хмуравий,
Крізь наші душі пройде, як заграва,
І хват новий покаже нам, тремким.

Ми на риштовання хитливі сходим.
В руках у нас важчезні молотки,
І ось у чола нас цілує згодом
Промінливий і всепроникний подих,
Що так приходить, наче бриз морський.
І луни йдуть від молотів могутні,
Вони сповняють лона гір німі.
Б’ємо, аж поки світ загасне в тьмі:
І мріють обриси твої майбутні.

Велика Божа міць.

* * *

(Переклав Микола Бажан)
Згаси мій зір — я все ж тебе знайду,
Замкни мій слух — я все ж тебе почую,
Я і без ніг до тебе домандрую,
Без уст тобі обітницю складу.
Відломиш руки — я тоді тебе
Впіймаю серцем. Наче між долонь,
А спиниш серце — мозок запульсує;
Коли ж ти вкинеш в мозок мій огонь,
Тебе в крові палючій понесу я.

* * *

(Переклав Микола Бажан)
В оцім селі стоїть останній дім,
самітний, наче на краю землі.

Іде дорога селищем малим
крізь темну ніч і губиться в імлі.

Мале село — це тільки перехід
між двох світів у інший лячний світ,
передчування моторошна путь.
І ті, що йдуть з села за круговид,—
брестимуть довго чи в дорозі вмруть.

* * *

(Переклав Микола Бажан)
Все буде знов могутнє і велике,—
рівнинні землі, повноводі ріки,
великі дерева, малі тини
і падоли просторі, де навіки
осядуть хлібороби й чабани.

Церков не буде — там, як в'язня, бога
закутого тримають і до нього
так ставляться розчулено, немов
до впійманого зраненого звіра;
в домах гостинність запанує щира,
чуття саможертовності, й довіра
в тобі, в мені, в усіх засяє знов.

Не будемо на потойбіччя ждати
і скону не чекатимем свого.
Земному навчимося слугувати
ми, не нові для рук його.

* * *

(Переклав Микола Бажан)
О боже мій, міста великі
і згубні, й згублені, і грізні;
вони, як полум'яні ріки,
надію спалюють навіки,—
і так минають їхні дні.

Там тяжко й трудно люди животіють,
настрашені, мов орди дикунів,—
їм тісно в норах стемнених домів;
а навкруги твій простір заяснів,
вони ж про це не знають і не мріють.

Попідвіконню там зростають діти
без просвітку, завжди в тій самій млі,
хоч звіддалі до них волають квіти,
і день, і щастя, і вітри землі;
є дітьми діти, й журяться малі.

Марніють там занедбані дівчата,
що прагнуть щастя ще з дитячих літ,—
їм не сягти жаданного, їм слід
в собі замкнутись, марити й мовчати.
Там проминають, замкнуті в підвалах,
несправдженого материнства дні,
і довгі ночі в стогонах тривалих,
і роки без надії та борні.
Там смертні ложа їм у тьмі готові,
і думають вони про них весь час,
і помирають довго, як в закові,
і покидають, як жебрачки, нас.

* * *

(Переклав Мойсей Фішбейн)
Ти є жебрак, ні дещиці не стало,
ти камінь, що не вкублиться ніде,
ти прокажений, мавши калатало,
ти той, що з ним навколо міста йде.

Твоє ніщо це те, що має вітер,
і славою не вкрита нагота;
сирітську одежинку час не витер,
вона, прегарна, досі пригорта.

Ти бідний, наче зарід, наче плід,
задушений у стегнах ніжнородих:
дівча вбиває в лоні перший подих,
бо зародові дихати не слід.

Ти бідний; наче проливні зугарні
напровесні, що ринули на дах,
і наче у довічній буцегарні
непогамовні подуми невдах.

І наче хворі, що лягли інакше
і вже щасливі; наче квіти в голій
жорстві, на вітровищі, поміж колій;
як повна сліз долоня, бідний ти…

Що проти тебе та замерзла птиця,
той пес, який шалено зголоднів,
ті, хто спромігся самозагубиться,
і та скорбота звіра, де ступиця
і звір забуті на багато днів?

І вся жеброта, зморена і зморна,
що проти тебе у твоїй судьбі?
вона — дрібні камінчики, не жорна,
та змеле дрібку борошна собі.

Ні крихітки, ні дещиці, ні тіні,
злидарське рам’я хто ще залата;
трояндо злиднів у цвітінні,
ти в сонячнім палахкотінні
сяйна лелітка золота.

Ти є безрідник, ти в пустинні,
тебе відринули світи:
не залегкий. Ти виєш у хуртечі.
Ти наче арфа, той ламає плечі,
хто в це звучання хоче увійти.