Райнер Марія Рільке

Вірші
(1910—1926)

Зміст

російською: Стихотворения (1910—1926)

Німецькою Переклад Перекладач Джерело
Die Große Nacht Велика ніч Василь Стус  
Immer wieder... «Знову і знову місцину любові пізнаємо...» Олег Жупанський  
Die Liebenden Закоханці Леонід Череватенко  
Die Frucht Семено Микола Бажан ukrlib.com
Elegie an Marina Zwetajewa-Efron Елегія до Марини Василь Стус  
Komm du, du letzter, den ich anerkenne «Ти — мій останній, пізнаний до краю...» Микола Бажан ukrlib.com
«Нестерпний біль, кого я ще впізнаю...» Василь Стус Madslinger’s

Велика ніч

(Переклав Василь Стус)
Не раз тобі я дивував, край вікна, розпочатого
вечора, ставши, тобі дивував. Ще місто, мені
незнайоме, було, як заказане, і непереконливий обшир
брався смерком, неначе мене й не було. Речі
найближчі навіть не тужились, щоб зрозумілими стати.
Угору прагла вуличка при ліхтарях; я бачив — для
мене чужа. А по той бік — кімната, співчутлива,
об'яснена лампочкою, — я вже прагнув туди; там
відчули мене й зачинились.
Став. Небавом — дитинячий плач. Усіх доокола
матерів, що в будинках, я знав, так само — їхні
спромоги, як і всіх одночасних плачів нерозважні
причини.
Або спів розлягався і погук луною сягав із чекання у
далеч, або кашляв старий унизу, повний докору, ніби
із лагідним світом на прю тілом своїм поставав. Било
годину, та я припізнився лічити — вона й проминула.
Ніби хлопчик чужий, що взяли його врешті до гурту,
а він не знає ні гри, ні м'яча впіймати теж не годен,
коли так легко бавляться інші, стоїть, відводячи зір,
а куди? — так став я і раптом збагнув, о ноче доросла,
що ти це, бавишся зараз зі мною, взявши себе,
і я здивувався тобі. Там, де вежі гнівалися, отам, де
долі невірної місто обступило мене, отам, де в
зближенім колі сповнила очужілість голодна
припадковий спалах моїх почуттів; і знайомство зо
мною тебе не ганьбить, о висока. Твій подих пройшов
наді мною. Твій сміх, на далеку суворість поділений,
вже у мене вступив.

* * *

(Переклав Олег Жупанський)
Знову і знову місцину любові пізнаємо
і маленьке обійстя церковці з її іменами оплаканими,
і жаску німу захлань, де
інші
вмирають: знову і знов по двоє туди йдемо,
під старезні дерева, сідаємо знову і знов
між квітами просто неба.

Закоханці

(Переклав Леонід Череватенко)
Глянь же: вони зроду-віку ближні.
В жилах їм пристрастю все стає,
Постаті їхні бринять, мов стрижні,
Скоро їх вир жаркий обів'є.
Спраглим — дáно їм буде: уп'ються.
Пильним — дáно їм буде: узрять.
Хай вони взаємно зіллються,
Щоб обопільно здолать.

Семено

(Переклав Микола Бажан)
Воно звелося з ґрунту ввись і ввись
і в стовбурі стрімкому замовчало;
коли ж квітки, мов полум'я, знялись,
воно мовчанням знову стало.

Упродовж літа виросло, як плід
на повсякчас напруженому вітті
й одчуло сил припливи соковиті,
які вливав до нього світ.

Кінець кінцем округлилось овалом,
закутавшись в лушпиння, як в покров,
і спокоєм наповнилось тривалим,
назад вернувшись, в центр свій знов.

Елегія до Марини

(Переклав Василь Стус)
О поринання в світи, Марино, сузір'я летючі!
Але до сонму зірок, куди нас пірвало, нас не причислять.
Повнява світу має завершену кількість.
Хай хто б і загинув — священної цифри не зменшить.
Всяке смиренне падіння йде в праджерела цілющі.
А чи ж мало ім'я і який-небудь власний набуток
все, що було грою, зміною схожою, зсувом?
Хвилі і море єсмо, Марино! Глибини і небо!
Ми є землею, Марино! Ми — тисячовесни,
жайвори, що в невидиме пускають пісень водограї.
Ми починаємо з захвату, що нас цілком поглинає,
нараз вже нас обертає в колі скарги, збоку од співу.
Скарги? Її не було б, коли б не той захват.
Навіть менші з богів волять, Марино, хвали —
безпосередні такі ж, чекали на славу, мов діти.
Тож хвалімо, Марино! Все віддаваймо хвалі.
І себе — на ралець. Ми долонями пестимо шийки
непорушних квіток. Я це бачив на Нілі, в Ком-Омбо.
То, Марино, є дар: усього позбувшись, мати й царя чим дарити.
Так, як янголи зверха брами спасенних знакують,
Ми доторкаємось всього, що має ніжності барву.
Ох, як віддалилось задумливе, як розпорошилось, Марино,
бодай і з найліпших причин. Тож знак подаваймо — і вже.
Тихе оце заняття, хай котрийсь із нас тільки не втерпить
і, замість натяку, схоче на жест спромогтись, —
покарає того і вб'є. Бо воно — смертельної сили.
Всі ми це примічали — з його ніжності і поведінки
і виняткової моці, котра нам, сущим дає
бути й по смерті. Дає  — не-життя. Ти бо знаєш,
як часто воно потай несло нам наказ
в зимний ввійти передсінок нового народження.
НАМ — несло? Ні, тільки тілу очей
під тремкими повіками. У підборкане нами
серце цілого роду. Несло плетеницям птахів
перелітний маршрут — всеспадних наших мандрів прообраз.
Люблячі знали колись про кінець свій. Тепер
те знання у них забрано — тож віднова мають жити.
Тільки й старе в них, що їхня могила, тільки вона пам'ятна,
тьмава, під деревом ремства — всепам'ятуща віддавна.
Їхня могила опала вже геть, і самі вони гнуться, мов лози.
Що надмірніший гніт — то гнучкіша лоза на вінок.
Як вона має в травневому вітрі! З самого завжди,
яким ти дихаєш, прагнеш збагнути себе, часу вже непідвладний.
(Як я тебе розумію, квіте жіночий, на вічнім
все-схожім на себе корчі! Як осипається весь
в ночі повів, що небавом сягне). Здавна вчили боги
прикидатись — роздвоєних. Пишучи кола,
ми наповнились цілим так, як місяця диск,
навіть у час ущербу чи в тиждень звороту до повні —
аніхто вже не дасть нам вернути життя повноту,
крім самотнього власного виходу — на краєвид безсонний.

* * *

(Переклав Микола Бажан)
Ти — мій останній, пізнаний до краю,
нещадний біль,— мене ти владно стис;
Як в духові палав я — так палаю
тепер в тобі. Протививсь довго хмиз
вогню, яким палахкотиш поривно,
та ось в тобі й з тобою я горю.
На муки пекла обернув ти гнівно
оцю сумирну схованку мою.
Я, майбуття позбавлений і чистий,
на вогнище страшних страждань зійшов.
Нічого ні придбати, ні посісти
в своєму серці сили не знайшов.
Хіба це я, хто тут ось догоряє?
Вже спогадів не збуджує чуття.
Життя, життя: по той бік всебуття.
Я в полум'ї. Ніхто мене не знає.
Це — зречення. Це не таке, як хворість
дитячих літ. Відстрочка. Привід стати
ще більшим. Все шепоче й зве кудись.
Не встрянь же в те, чим тішився колись.

1926, останній запис
в останньому нотатнику поета

* * *

(Переклав Василь Стус)
Нестерпний біль, кого я ще впізнаю —
явись мені із дорогих одінь.
Горів мій дух. Тепер я сам згоряю
в тобі. Вже досягнув огонь полін,
що довго опиралися. Та досить —
спожий мене, щоб я в тобі згорів.
Земне життя моє, покірне й досі,
спізнає пекла нетутешній гнів.
Незапланований в будучині,
увійду в колихкий вогонь страждання.
В засіках серця — пустка і мовчання,
прийдешнього там не придбать мені.
Так я й згорю, непізнаний життям?
То й спогади мої огорне дим.
О існування, ти поза життям,
а я в вогні, нерозпізнанний ним.
(Це зречення. Не схоже до хвороб
твого дитинства. Зволікання. Спосіб
рости. Облиш, все шепотом кричало,
те, що тебе віддавна дивувало).