Райнер Марія Рільке

Нові вірші

Зміст
Німецькою Переклад Перекладач Джерело
Früher Apollo Ранній Аполлон Олег Жупанський  
Der Ölbaum-Garten Оливовий сад Микола Бажан ukrlib.com
Оливовий сад Мойсей Фішбейн poetry.uazone.net
Gesang der Frauen an den Dichter Спів жінок до поета Олег Жупанський  
Der Tod des Dichters Смерть поета Микола Бажан  
Смерть поета Василь Стус Madslinger’s
Buddha
(«Als ob er horchte. Stille: eine Ferne…»)
Будда Юрій Бедрик  
L’Ange du Méridien L’Ange du Méridien Дмитро Павличко  
Gott im Mittelalter Бог середньовіччя Юрій Бедрик  
Der Panther Пантера Микола Бажан ukrlib.com
Барс Василь Стус  
Der Dichter Поет Микола Бажан ukrlib.com
Поет Василь Стус Madslinger’s
Abschied Прощання Василь Стус
Letzter Abend Останній вечір Дмитро Павличко  
Die Kurtisane Куртизанка Юрій Бедрик  
Das Karussell Карусель Мойсей Фішбейн poetry.uazone.net
Spanische Tänzerin Іспанська танцівниця Микола Бажан  
Іспанська танцюристка Василь Стус Madslinger’s
Orpheus. Eurydike. Hermes Орфей, Еврідіка, Гермес Микола Бажан ukrlib.com
Орфей, Еврідіка й Гермес (фрагмент) Василь Стус Madslinger’s
Нових віршів інша частина →

Ранній Аполлон

(Переклав Олег Жупанський)
Як інколи через безлисте гілля
вранці зорі просвічується чар
весни: ось там без жодного зусилля
проходить сяєво — крізь його твар —

віршів, які на смерть разити годні,
бо ще не впала тінь на його зір,
ще його скроні для вінця холодні,
з-під його брів вітрам наперекір

зросте ще сад — троянди гожі, —
вже пелюстками першими зацвів,
торкаючись до його рота дрожі,

нерушного, проте сяйного нині,
він усмішкою пив по крапелині, —
неначе спів у ньому струменів.

Оливовий сад

(Переклав Микола Бажан)
Під сірим віттям вгору йшов помалу
він, сірий і самітний, між олив
і голову, пилюкою припалу,
в пил рук гарячих глибоко втопив.

По всьому — це. І це кінець надходить.
Та я повинен, і осліпши, йти.
Чому мене примушуєш доводить,
що Ти еси, хоч зник для мене Ти?

Тебе не можу більше я знайти,—
ані в собі, ні в інших, ні в камінні
знайти не можу. Сам один я нині.

Зі мною — вся скорбота людських бід.
Полегшити Ти міг би їхній гніт,
коли б Ти був. О невимовний стид...

Казали згодом: ангела прихід,—
Хіба то ангел? Ах, то ніч прийшла,
зашелестіла листям на оливах.
Здригнулись учні в снах своїх лякливих.
Хіба то ангел? Ах, то ніч прийшла,

Звичайна ніч прийшла сюди, як сотні
ночей було минуло тут підряд.
Каміння спить, і пси лежать дрімотні.
Ах, ніч сумна, як ночі ті скорботні,
що ждуть, щоб ранок повернувсь назад.

Бо не приходить на такі благання
ні світла ніч, ні ангел поготів.
Все тратять ті, хто сам себе згубив,—
їх обмина отецьке піклування
і поронило лоно матерів.

Оливовий сад

(Переклав Мойсей Фішбейн)
Він підіймався вгору між олив
невидний, сірий, він у сірім листі
чоло, припале пилом, похилив,
занурив у долоні попелисті.

По всьому це. Кінець. Я мушу йти,
сліпма торкати куряву негожу,
велиш казати, що існуєш Ти,
а я Тебе надибати не можу.

Надибати не можу. Ні в собі,
ні в камені не можу, ні в юрбі.
Не можу. Я самотній, далебі.

В людському сумі я осамотів,
його Тобою втишити хотів,
та це не Ти. О стид напоготів…

Відтак розкажуть: янгол прилетів.

Чому це янгол? Ах, то ніч прийшла,
шелеснула оливинами, учні
неподалік поснули невідлучні.
Чому це янгол? Ах, то ніч прийшла.

Звичайна ніч, нітрохи не відмінні
від неї сотні інших, онде пси
дрімотні в незворушному камінні.
Ах, ця скорботна, що чекає нині
повернення ранкової роси.

Бо вже ні янгол, ні великі ночі
до цих молінь не вернуться, бо вже
самозагублених ніхто не вбереже,
бо їм чужі напучування отчі
і материне лоно їм чуже. 

Спів жінок до поета

(Переклав Олег Жупанський)
Поглянь, як все буяє: так і ми;
все тягнеться до тебе, струменить.
Що в звірові було із крові й тьми,
те в душу нашу проросло й кричить,
в ненатлу душу. Вже вона сам крик.
Ти ж незворушний, наче уві сні,
як краєвид — сумирний в тебе лик.
Дивлюсь, не того кличемо ми, ні,

пойняв нас розпач. Але ж постривай,
ми розчинилися в тобі до решти.
То чи потрібен нам ще більший рай?

У небуття тримаємо ми путь,
та чуємо, пророче, як зовеш ти.
Живи, співаче наш: довіку будь.

Смерть поета

(Переклав Микола Бажан)
Поет лежав. Його лице бліде
відчужено з подушки випиналось,
коли знання про світ оцей розсталось
з його єством і поверталось
у час, який байдуже далі йде.

Ті люди, що живим поета знали,
не відали, яким єдиним він
зі світом був: його лицем ставали
ці води, гори, ниви цих долин.

О, лик його — то весь безмежний світ,
що марно горнеться до нього нині,
а машкара, що вкрила лик людині, —
вона чутлива й ніжна, наче плід,
приречений загинути у тлінні.

Смерть поета

(Переклав Василь Стус)
Він міцно спав. І вид його німий,
спочивши на твердому узголов’ї,
рушав у безвість. І рвучи закови,
світи обидва, що єднались в слові,
розходились над кратером пітьми.

Але не знали ті, що з ними жили,
що він один був їхнім рідним краєм:
рікою, кручею, зеленим гаєм.
Вони ж — його подобою були.

Його подоба — далі ці прозірні,
що горнуться до гробу і зовуть
померлого, чия найглибша суть
відкрилась в мертвій масці. Так добірні
плоди на стиглу землю опадуть.

Будда

(Переклав Юрій Бедрик)
Заслуханий. Ні звуку: прірва тиші...
Спиняємось. На хвилю бракне сил.
Він — зірка, і зірки найяскравіші,
невидні звідси, купчаться довкіл.

Це він. Це — Все. Хіб вартуєм ми,
щоб він нас бачив? Чи йому потрібно?
Хай навіть падемо жертвоподібно,
він, наче звір, не ворухне вічми.

Бо в нім — справіку таїнство снує,
що кличе нас прошепотіти: «Пане...»
Йому ж — хто забуває знане
і провидіння пізнає...

L’Ange du Méridien

(Переклав Дмитро Павличко)
Коли бушує надовкруг собору
гроза, подібна до єретика,
людина раптом зводить очі вгору
і лагідніє зболеність гірка

від усмішки твоєї, херувиме,
твої уста — ста усміхів печать,
та ти не знаєш, як години мчать
і як життя втікає невловиме

від сонячного дзиґаря туди,
де в силі, рівновазі й непороччі
дозрілі дня години, мов плоди.

Чи бачать нас твої камінні очі?
А може, ти, добріший, як завжди,
тримаєш дзиґарі в глибинах ночі?

Бог середньовіччя

(Переклав Юрій Бедрик)
Маючи його, як про запас,
прагнули, аби тривав і правив,
і щоб далі перелетні збавив, —
тягарем у вичеканий час

начепили мармур стін соборних,
і, прибравши ваговитий дар,
ореолом цифр нерукотворних
він заобертався. як дзиґар, —

ділячи ділянки доль і вчинків.
Та нарешті весь прийшов у рух,
і вони сахнулися назад.

Грізний дзвін образив чемний слух,
і вони почезли в тьмі будинків,
гирям одписавши циферблат...

Пантера

(Переклав Микола Бажан)
В ботанічному саду. Париж.

З невпинного ходіння мимо ґрат
у неї зір спустошився й стомився.
Здається їй, що стало більш в стократ
тих ґрат,— за ними, певне, світ кінчився.

М'яка хода, та, сповнена снаги,
вона кружляє по вузькому колі.
Це — наче танець сили навкруги
могутньої, оглушеної волі.

Коли вона з зіниць своїх заслін
одсуне враз,— в них образ світу врине,
крізь пружну тишу тіла пройде він
і в глибу серця врешті згине.

Барс

(Переклав Василь Стус)
Йому несила втоми подолати
од миготіняя нескінченних ґрат.
Неначе світ — це ґрати, ґрати, ґрати,
помножені в очах увостократ.
Легка його ступа, м'яка і пружна,
затиснена в малесенький обруч, —
мов танець сили, зібганої кружно
довкола волі, що крутіша круч.
І тільки інколи спаде запона
з його очей — тоді у нього світ
зайде, пройнявши тіло, шалом повне,
а серця досягне — і згубить слід.

Поет

(Переклав Микола Бажан)
Мене зранивши крил своїх змахом,
ти, хвилино, відлинула пріч.
Мій рот замовкнув, сповнений страхом.
Чи це мій день? Чи, може, ніч?

Де мій притулок, тепло й любов?
Я без місця в житті зостався.
Всі ті речі, яким віддавався,
віддають мене світу знов.

Поет

(Переклав Василь Стус)
Від мене віддалилась ти, годино,
крила ударом ранивши мене.
Я сам. І де уста свої подіну?
Що з ніччю діятиму? Що — із днем?

Не маю ні коханої, ні роду,
ні краю, у якому мав би жить.
Та все, чим я збагачую природу,
мене, дозріле, щедро багатить.

Прощання

(Переклав Василь Стус)
Так наскрізь я відчув, збагнув прощання смисл,
і ще збагнув, як темно-невловиме,
жорстоке щось, ледь дружбою значиме,
лиш промайнуло й кануло кудись.

Так гребля рветься — прямо на очах.
Мене, накликаного, проминули.
Будь сам. Дивись: жінок таємний чар
явивсь малим, і білим, і знебулим.

І жоден оклик — більше не про мене,
найтихше накликання не збагнеш
тепер, напевно. І зозуля з теміні
сливових віт летить від тебе теж.

Останній вечір

(Переклав Дмитро Павличко)
І ніч, і бруком — гуркотня возів;
обози йшли, пахтіло кіньми й сіном;
а він, піднявши зір над клавесином,
як той, що в люстро дивиться, сидів

і грав, себе він бачив молодим,
і знав, що там гуркоче шлях печалі;
від гри гарнішим він ставав дедалі,
творили звуки чудодійство з ним.

Та раптом — ніби напливли тумани;
спинилась армія; мов барабани,
серця гриміли за його вікном.

Він грав, і далі лився звук мінорний,
а в дзеркалі з'явився ківер чорний
із голови безоким кістяком.

Куртизанка

(Переклав Юрій Бедрик)
Венецьке сонце — самобутній маг —
озолотиться з цих безмежних кіс.
А кожна з брів — то міст, який навис
над струменями, що навскіс

то вниз, то вгору ллються в цих очах,
немовби море в шлюзах. Тільки він
над небезпеками німих глибин
тебе провести здатен. Не один

на пса мого зміняв би власну суть,
угледівши, як ця рука, в одвічних
паланнях — не опечена ніде,

на шерсть його притомлено паде. —
І хлопчаки домів маєстатичних
од трунків губ моїх назавше мруть...

Карусель

(Переклав Мойсей Фішбейн)
Jardin du Luxembourg

Кружляє дах, і тінь його кружля,
Сповільнено кружляє кружина,
Йде колами країна мандрівна,
Строкаті коні мчать нізвідкіля.
І поміж них — лошиця запряжна,
Така ж баска, гаряча й норовлива,
За ними палахтить левина грива,
І часом видно білого слона.

А онде олень, він достоту мчить,
Неначе в лісі, хоч сідло на ньому
Й мале дівчатко, вбране у блакить.

Вхопилося за гриву, ще не звикло
Малятко, на якому білина,
Що лев реве і люто шкірить ікло.

І часом видно білого слона.

Летять на конях колами дівчата,
І задорослі погляди чаїні
Десь поза колом, десь у далечіні,
Там, де потойбіч тайна непочата,-

І часом видно білого слона.

І все летить і гасне потаймиру,
І крутиться подібно до мари.
Ці барви, вогняну, зелену, сіру,
І профіль цей ще видно до пори.
І усмішка, народжена допіру,
Сліпуча і змарнована для виру
Сліпої та задиханої гри.

Іспанська танцівниця

(Переклав Микола Бажан)
Немов сірник доторкнутий вогнем,
що, не спахнувши, язичками грає, —
отак і в колі перед глядачем,
палка, порвиста, осяйна лицем,
вона свій кружний танець починає.

Раптово вгору полум'я звелось.

Волосся нагло запалало, й ось
розкішний одяг спалахнув на ній,
кружляючи, як вихор вогневий,
в якому, наче злякані зміюки,
вились і гримотіли голі руки.

Коли ж вогонь її немов опік,
його зірвала і жбурнула вбік
величним жестом владності і волі,
і глянула: лежав він гнівно долі,
не скорений, не знищений дотла.

Тоді, звитяжна, горда, неоспала,
вона лице усміхнене звела
і ніжками твердими жар стоптала.

Іспанська танцюристка

(Переклав Василь Стус)
Немов сірник, що тільки спалахне —
враз язикате полум’я займеться.
Так і вона. Заледве промайне —
залопотить одіння осяйне:
здригаючись, у круглім танці в’ється.

І вмить вогнем все коло повилось,

замиготіло пасмами волось.
Кружляє сукня. Все її єство
проймає танцю дике торжество:
одне шалене коло вогневіє,
лиш дві руки стенаються, як змії.

Неначе цей вогонь її знеміг.
Вона його пошпурила до ніг,
зірвавши з себе владно і зухвало.
Та він і на землі іще помалу,
нескорений, горів. Тоді вона,
всміхнувшись, гордо повела бровою,
огнисті спалахи з тонкого полотна
збиває дужою маленькою ногою.

Орфей, Еврідіка, Гермес

(Переклав Микола Бажан)
Була це душ копальня дивовижна,—
у ній, як жили тихих срібних руд,
тяглись вони крізь тьму. Поміж корінням
струміла кров, що до людей пливла;
тяжким порфіром в тьмі вона здавалась.
Ото й увесь багрянець.
						Там були
урвисті скелі, і ліси безлюдні,
і зведені над пусткою мости,
і той сліпий, великий, сірий став,
що над своїм глибоким дном повиснув,
як небо дощове над краєвидом.
І поміж піль, полога і сумирна,
виднілася бліда стяга? дороги,
простелена, мов довге полотно.

Дорогою цією йшли вони:

Попереду ішов стрункий мужчина
в киреї голубій; він нетерпляче
і мовчазливо в далечінь вдивлявся,
і крок його жадібно жер дорогу
великими шматками; в нього руки
звисали з-під киреї тяжко й хмурно,
немов забули вже про легкість ліри,
яка отак була вросла в лівицю,
як віть троянди у гілки оливи.
Чуття у ньому начебто двоїлись,
бо мчався зір, неначе пес, вперед,
вертався, і спинявся, і чекав
на повороті ближчому дороги,—
а нюх і слух позаду залишались.
Йому здавалось іноді, що він
вчуває кроки кожного з двох інших,
які за ним узвозом вгору йшли.
Проте це тільки крок його лунав
і вітер ззаду торгав за кирею.
Та він собі казав: «Вони ідуть»,
казав це гучно й до луни вслухався.
Вони ідуть, але страшенно тихо
обоє ходять. От якби посмів
він обернутись (але обертатись
було йому заказано при ділі,
яке він майже довершив),— тоді
побачив би, що йдуть обидва тихі:

це бог мандрівок і доручень дальніх
дорожній шлик над світлими очима,
вперед простерта палиця струнка,
маленькі крила, що об ступні б'ють,
і звірена його руці — вона.
Така кохана,— то її ця ліра
оплакала за плакальниць усіх,
аж світ на плач суцільний обернувся,
де знову все було: і ліс, і діл,
і шлях, і поле, і ріка, і звір;
але й в плачливому отому світі
так само, як над іншою землею,
і сонце йшло, й зоріло тихе небо,
плачливе небо в скривлених зірках,—
така Кохана.

Тепер вона ступає поруч бога,
хоч довгий саван заважає йти,
невпевнена, і ніжна, і терпляча.
Вона неначе стала при надії,
не думала й про мужа, що простує
попереду, не думала й про шлях,
що приведе її назад в життя.

Вона в собі вся скупчилась, посмертям
наповнена по вінця.
Як плід вбирає солодощі й тьму,
вона ввібрала в себе смерть велику,
таку нову, що й не збагнути їй.

В дівочості новітній, неторканній
вона вже існувала; стать її
була, немов надвечір юна квітка,
і так одвикли від звичаїв шлюбних
у неї руки, що й самого бога
безкрайно лагідний напутній дотик
її вражав, немов надмірна близькість.

Вона уже — не та білява жінка,
оспівана колись в піснях поета,
вона уже — не пахощі й не острів
широкої постелі, бо уже
вона не власність жодного мужчини.

Її розв'язано, мов довгі коси,
і віддано, мов пробуялу зливу,
й поділено, немов запас стокротний.

Вона — вже корінь,
і коли нараз
її спинив і з розпачем промовив
до неї бог: «А він таки оглянувсь»,—
безтямно й тихо запитала: «Хто?»

А там здаля, при виході у світло,
стояв хтось темний, що його обличчя
не розпізнати. Він стояв і бачив,
як на стезі дороги польової
печальнозорий бог і посланець
безмовно обернувся, щоб іти
за постаттю, яка назад верталась,
хоч довгий саван заважав іти,
невпевнена, і ніжна, і терпляча.

Орфей, Еврідіка й Гермес
Фрагмент

(Переклав Василь Стус)
…а зліва квапилась за ним Вона —
ота кохана, що забракло й лірі
здобутись на таку, як в неї, тугу,
бо й світ став стужений од неї й все поспіль:
ліс і долина і дорога й простір
і поле і ріка і звірина,
і в цьому світі туги, ніби десь
над іншою землею сонце йшло,
і небо, все озорене й притихле, —
це небо туги в шпичаках зірок —
така кохана.
…
Вона, тримавшись за Гермеса, йшла —
у смертнім рам’ї плуталися ноги —
така сполошена, покірна й ніжна.
Уся в собі, як образ Все-Надії,
не бачачи ні шляху, ні мандрівця,
що поруч був, вона ішла в життя.
Уся в собі. Наповнена по вінця
холодним небуттям.
Як овоч, повний солоду і томи,
уся налита повнотою смерті,
з таємною печаттю новизни.
Була вона в цнотливості новій
така недоторканна, стать її
скидалась на вечірню юну квітку,
а руки так од шлюбних втіх одвикли,
що навіть обережний доторк бога
вражав її, немов зухвала близькість.
Це вже була не та білява жінка,
що увійшла мотивом в спів поета,
уже не острів шлюбного кохання,
уже не власність будь-кого з мужчин,
вся — мов розвіяні довгасті коси,
мов випалі дощі, саможертовна,
як просфора, поділена на всіх.
Вона корінням стала. І коли
бог зупинив її і з болем мовив:
“він озирнувся!“ — не збагнула мови,
і тільки запитала стиха “хто?“