Райнер Марія Рільке

Книга образів
Першої книги друга частина

Зміст

російською: Первой книги вторая часть

Німецькою Переклад Перекладач Джерело
Pont du Carrousel Pont du Carrousel Микола Бажан  
Einsamkeit Самотність Василь Стус Madslinger’s
Самотність Ігор Бурковський «Ї»
Herbsttag Осінній день Михайло Орест ukrlib.com
Осінній день Микола Бажан ukrlib.com
Осінній день Василь Стус Madslinger’s
Осінній день Мойсей Фішбейн poetry.uazone.net
Осінній день Ігор Андрущенко «Ї»
Осінній день Михайло Москаленко  
Erinnerung Спогад Василь Стус Madslinger’s
Herbst Осінь Василь Стус  
Vorgefühl Передчуття Микола Бажан ukrlib.com
Abend in Skåne Вечір у Скьоне Микола Бажан
← Першої книги перша частина Другої книги друга частина →

Pont du Carrousel

(Переклав Микола Бажан)
Сліпий жебрак стоїть на мості, сірий,
як стовп на межах двох чужих країн,
немов йому більш не зазнати змін,
немов він — стрижень тихоплинних зір,
які над ним пливуть в далекий вирій,
а навкруги гримить і рине вир.

Грізним суддею він стоїть над шумом,
над плутаниною доріг і літ.
Він зяє перед легкодумним тлумом,
як темний вхід в підземний хмурий світ.

Самотність

(Переклав Василь Стус)
Самотність — ніби дощ.
Назустріч вечорам здіймається від моря,
від рівнин далеких і віддалених
йде до неба, як завжди самотнє.
І тільки з неба спадає на місто.
І дощить між ніччю і днем,
коли вранці прояснюються всі провулки,
і коли тіла, які нічого не знайшли,
печальні й розчаровані одне одним,
і коли люди, ненавидячи один одного,
мусять спати в одному ліжку.
Тоді самотність спливає річками.

Самотність

(Переклав Ігор Бурковський)
Самотність — то як дощ, як злива:
здіймається надвечір, некваплива,
з рівнин далеких, з моря, справа, зліва
у небеса (вона там є завжди),
звідтіль – на місто масою води.
Дощить, коли з потьмарення нічного
вже колія вилонюється рання,
коли тілам, що не знайшли нічого,
болить роз'єднання розчарування,
а в тих, між ким єдине почування –
ненависть в ліжку спільнім, – гусне щем:
тоді самотність падає дощем...

Осінній день

(Переклав Михайло Орест)
Час, Господи! Дай літу відійти!
Клади на сонячний годинник тіні
I по долині вітер розпусти.
Звели плодам доспіти в яснім саді;
Дай їм ще два погожі дні і влий
Останній сік, солодкий і густий,
У ягоди важкого винограду.
Безхатній нині — не віднайде хати,
Самотній нині — довго буде ним;
Не спати буде він, листи писати
I неспокійно по саду блукати,
Де листя мчиться натовпом глухим.

Осінній день

(Переклав Микола Бажан)
Мій Боже, час! Вже літо стало ярим.
На сонячний годинник довгу тінь
накинь і вітер простели над яром.
Звели останнім ягодам оцим
ще наливатись, дай їм трохи строку,
щоб геть дозріти, щоб солодкість соку
відтак вином зробилася тяжким.
Хто був бездомний, той не знайде дому,
не збудеться самітник самоти,
не спатиме, читатиме, листи
почне писать чи вийде в парк брести
уздовж алей по листю ворушкому.

Осінній день

(Переклав Василь Стус)
Вже збігло літо. Господи, твори:
тепер затінюй соняшний годинник
і на долини напусти вітри.

Ще подаруй для літа кілька днів,
нехай останній плід іще дозріє
і виповниться соком. Заяріє
останнім хмелем в ярому вині.

Та вже бездомний хати не зведе,
самотній — весь свій вік самотнім буде,
безсонний — слатиме листи між люди
і неспокійно сновигати десь
алеями, де шерех листя всюди.

Осінній день

(Переклав Мойсей Фішбейн)
Час, Боже. Безмір літньої пори.
Кинь горню тінь на сонячний годинник,
понад полями вивільни вітри.

Звели плодам зливатися в одно,
дай цим плодам ще дві спекотні днини,
дай стиглости, солодкі крапелини
дай обернути на важке вино.

Бездомний вже не матиме житла.
Самотній завше буде в самотині,
писатиме листи свої осінні,
брестиме там, де жовта кушпела
оповила алеї безгомінні. 

Осінній день

(Переклав Ігор Андрущенко)
Вже, Боже, час. Бо літа вщерть було.
Тінь поклади на сонячний годинник.
Хай котить вітерець над нивами тепло!
З два дні лиши: нехай дойдуть плоди,
що не достигли до призначеного строку, –
і у вино важке їх золотого соку
останню краплю бережно зціди.
Хто не замешкав десь, не матиме й кутка.
Самотньому ж залишиться отрута
нічниць тяжких і дні мов пута,
і поведе його теплом свого листка
в осінній день алея призабута.

Осінній день

(Переклав Михайло Москаленко)
Час, Боже! Йде велике Літо в путь.
Окрий же тінню сонячний годинник,
І хай вітри твої на доли дмуть.

Звели останнім кетягам одно:
Дозріти. Довшого вділи їм строку
Для стиглості, щоб солодощі соку
Перебродили на важке вино.

Бездомному вже дому не знайти.
Самотній — самоти вже не здолає,
Не спатиме, читатиме, листи
Писатиме чи вийде в парк брести
Алеями, де листя опадає.

Спогад

(Переклав Василь Стус)
А ти ждеш, дожидаєшся тайни:
щось життя перемножить твоє,
щось могутнє і незвичайне,
аж прокинеться й камінь негайно,
глиб одкриє обличчя своє.

Сутеніють в кіосках книжкових
стоси тиснених злотом книжок,
ти пригадуєш землі казкові,
види, одяги загадкові
втрачених знову жінок.

І нарешті відчуєш, високий:
повернулась до тебе пора
давно проминулого року
і молитва, і образ, і страх.

Осінь

(Переклав Василь Стус)
Спадає листя, падає з-за хмар,
немов з небесного рясного саду.
Воно спадає, сповнене досади.

І з темряви, з ночей, із зорепаду
розприскує земля останній жар.

І нам опасти вже своя черга.
На себе глянь — ти губишся в ваганні.

Та є Господь, що на дбайливій длані
все впале милосердно зберіга.

Передчуття

(Переклав Микола Бажан)
Я — наче прапор, даллю просторів сповитий,
я вітер вчуваю,— він прийде, він мусить ожити,
хоч речі ніде іще й не ворохнуться,
не грюкають двері внизу, і тиша владує в каміні,
і вікна іще не тремтять, і курява важко лежить.

А я відчуваю вже шторм,— хвилююсь, як море, в цю мить,
ширяю, метаюсь, кружляю над виром пучин,
лечу увсебіч — і я зовсім один
у штормі грізнім.

Вечір у Скьоне

(Переклав Микола Бажан)
Високий парк. І я, неначе з дому,
виходжу з нього в присмерку хисткому
на пагорби й на вечір. Вітровій,—
цей вітровій вчувають плинні хмари,
і світлі ріки, й вітряки-примари,
що вийшли, звільна крутячись, на пруг.
Я тут — лиш річ, одна з речей навкруг
під небом цим одним.— Та придивіться:
хіба одне це небо?
				  Он ясниться
блакить, і чисті плинуть в ній хмарини,
вгорі мигочуть білого всі зміни,
а низом сіре лагідно сріблиться,
забарвлене рожевим теплим тоном,
і за промінним тихосяйним лоном
зникає сонце.
			  Дивна кам'яниця,
движка, рухома, хоч тривка й тривала,
підносить крила, постаті, портали.
Вона — мов скеля передвічних зір,
як брама, враз в такий розкрита шир,
зміряє, може, тільки птиця...